Сонце сходить та заходить,
Дід на бабу погляда.
Зникла в баби уже врода,
Як єблись – не пам’ята.
І сидить дід на лежанці,
Ноги звісив, хуй спустив.
Самогон стоїть у пляшці,
Йде старий, сіда за стіл.
Та не лізе й крихта в рота,
Чує за собой вину.
«Самогон – як та бридота,
А не вип’ю – так умру!..»

Що поробиш, на цім світі
Щастя іншого нема.
Тільки самогон і пити,
Спати, їсти задарма.
Обіцяв же дід бабусі,
Що єбтиме без спочину.
Та тепер він щось не в дусі –
Втратив дід колишню силу.
Не встає вже хуй уранці,
Не встає він і на вечір,
І усохли в діда яйця,
І зігнулись в дугу плечі.
Нема сил, а що поробиш?..
Але ж бабі-то – кортить.
Горе в чарці не утопиш,
Вип’є чарку дід, та спить.
Але баба – не вгамована,
Діда смика та штовха.
Пристрасть баби безумовна,
Доля діда – нелегка.
І кричить стара та стерва:
«Ти – тварюка! Ти – лайно!
Лиш тріпаєш мені нерви,
П’єш та спиш, як те хуйлO!
Досить самогон лакати!..
Як не виєбеш мене –
То не буду годувати!..»
Дід бабусю аж кляне…
Але нічого робити,
Хуй старого – як ожив.
Бабу він почав любити,
Як ніколи не любив.
Баба так була охоче –
Ойка, айка, гупотить…
Дід єбав її до ночі,
Що аж хуй почав боліть.
Та довольна баба, рада:
Буде дід її єбать.
Бо у неї тепер – влада:
Зна, як діда годувать!..